Мазепа започаткував попит на український архітектурний стиль і освіченість
На межі XVII–XVIII ст. мода творилася не в студіях дизайнерів та на шпальтах блискучих журналів, а при дворах можновладців. І йшлося не власне про одяг та аксесуари, а про спосіб життя, який вимагав певних атрибутів, поміж яких одяг чи меблі були не найпершими. Головним було те, в який спосіб спілкувалися, як розважалися, на що витрачали гроші. Взірцем у всіх цих речах слугував монарх, його смак відтворювався у забаганках придворних, тиражувався дрібнішою шляхтою та міщанами. Наприклад, Людовік XІV французький над усе любив театр, танці й власну владу. Аби зробити придворну кар’єру, треба було гарно вдягатися, дотримуватись етикету й розумітися на театрі, який король завзято підтримував.
Сучасник і ровесник Короля Сонця Іван Мазепа був, перш за все, інтелектуалом, поціновувачем музики та літератури. Король Луї танцював, а гетьман грав на торбані, читав книжки та у вільну хвилину писав вірші й оточував себе людьми, з якими було про що поговорити. При дворі Людовіка вимагалося бути гарним, а при дворі Мазепи – розумним. Тож верхівка козацької старшини дбала про високий рівень освіти своїх нащадків, а відтак слідом за патроном мусила підтримувати навчальні заклади й видавничу справу. Гетьман фінансував церковне будівництво, й цю моду наслідували хто як міг: полковники фундували храми, сотники замовляли іконостаси, заможні козаки й міщани дарували церквам ікони й богослужебні книги. Втім, книга вже й тоді була найкращим приватним подарунком, бо серед еліти стало престижним читати й мати вдома бібліотеку – адже це давало змогу піднятися в очах Мазепи. Поетично об дарована людина могла навіть отримати від гетьмана маєток – не як плату за вдалий панегірик, а просто так,
щоб було де віршувати. Гетьман Мазепа, як і будь-який можновладець його доби, не провадив певної культурної політики – він просто робив речі, що відповідали його смакам, принципам та життєвим орієнтирам. Йому вдалося зібрати навколо себе команду однодумців – старшин та духівництва, – яка не тільки профінансувала, а й організувала творення української версії панівного на той час мистецького стилю бароко. Треба зазначити, що далеко не кожна країна була спроможною надати національних рис тому чи іншому світовому стилю – у цих випадках запрошували іноземних майстрів, щоб вони збудували чи намалювали по-модному. От, наприклад, ще один сучасник Івана Мазепи, король Англії Карл ІІ нічим, окрім жіноцтва, не цікавився, тому Британія, на відміну від Італії, Франції чи України, своєї версії бароко не має.
АРХІТЕКТУРНА ДЕКЛАРАЦІЯ
Історія свідчить, що архітектура – найзалежніше з усіх мистецтв. Адже реалізувати задум зодчого можна лише за наявності замовника, спроможного профінансувати дорогий проект. Тож за всіх часів споруди так чи інакше декларували смаки, уподобання й політичні погляди сильних світу цього. Поталанило тим країнам, у яких траплялися освічені, наділені смаком замовники. Втім запити у них могли бути різними. Король-Сонце прославляв у пишній архітектурі власну особу (навіть розпланування парку в Версалі мало символізувати рух світила небом), а вже через неї – Францію. Щодо Мазепи ж ішлося про дві речі. Перша з них – підкреслення історичної спадковості княжих часів і, відповідно, права України на незалежність. Тому в реставрацію храмів князівської доби (Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря) були вкладені шалені кошти. Друга – демонстрація сильної та непохитної влади православного володаря (згадаймо, що козацька революція свого часу почалася на хвилі боротьби з унією). Тому зводили розлогі монастирські комплекси та величні й великі храми.
Але в підкореній смакам замовника архітектурі завжди трапляються, так би мовити, обмовки за Фройдом. Часом замість величі отримували демонстрацію тупого несмаку, а замість вишуканості – манірність: архітектура завжди несамохіть правдиво свідчить про добу. В церквах, збудованих за Мазепи, цією «обмовкою» є просторова структура – у розкішних мурованих соборів вона така сама, як у скромних, з діда-прадіда будованих в Україні дерев’яних церков. І велич барокових храмів непідробна – як і велич давньої гетьманської влади. Втім, часом здається, що наймасштабнішим в історії України церковним будівництвом гетьман намагався відмолити гріхи братовбивчої війни попередніх десятиріч, піднести мораль нації та завдяки цьому запобігти зрадам, кривоприсяжництву й взаємним збройним претензіям у майбутньому.
А ГРОШІ ЗВІДКИ?
Справді, звідки взялися гроші на грандіозне будівництво, бурхливу видавничу діяльність та інші радощі культурного піднесення в розоре ній війнами Руїни, роздертій навпіл країні? Направду їх було не так уже й багато, просто колишній придворний і воїн Іван Мазепа раптом виявив вражаючий талант до маніпулювання відносно невеликими коштами та податковою системою. Геть ман був повноправним розпорядником державної скарбниці: люди, котрі обіймали посади скарбничих, лише стягували податки, формуючи бюджет Гетьманату, а у витратну частину ані вони, ані московські воєводи не втручалися. Тобто фінансові повноваження Мазепи були як у абсолютного монарха. Він легко плутав власну кишеню з державною: така тоді існувала фінансова система, й коли треба було витратити щось на культурні потреби, гетьман діставав гроші з обох «кишень».
При цьому Іван Мазепа добре розумів, що ані державних, ані його особистих коштів не вистачить на фінансування довготермінових проектів, які реалізовувалися переважно в монастирях, тому спробував перевести обителі на самофінансування. По-перше, він повернув монастирям села, які їм колись належали й були втрачені за Руїни, та відписав нові землі. Податки з сіл ішли на монастирські потреби. Гетьман також дозволяв обителям засновувати нові села й звільняв на перші роки їх мешканців від податків, відписував монастирям прибуткові млини, видавав патенти на риболовлю. Оскільки на чолі монастирів та єпархій стояли «менеджери» з оточення Мазепи (він часто сам лобіював їхнє призначення), справи рухалися жваво.
Новопосталі та відремонтовані храми потребували відповідного своїй красі начиння: гаптованих покровів і шат, дароносиць, потирів для причастя. З цієї потреби розвинулася ювелірна справа та мистецтво шитва золотом і сріблом, яким займалися в жіночих монастирях. Розкішні предмети давали відчутні прибутки, замовлень було стільки, що черниці голів не піднімали. Зокрема, центром гаптування класу люкс був Печерський Вознесенський монастир, який забезпечував гарними речами всі київські храми. Керувала обителлю мати гетьмана, Марія Магдалина, яка сама створювала композиції для багатьох вишиваних картин і майстерно гаптувала.
Вибудувана Іваном Мазепою система самофінансування культурних заходів виявилася настільки ефективною, що існувала ще довго після його смерті. Але не менш важливою була запроваджена гетьманом мода на освіченість, звичка вкладати гроші в культурні проекти. Свого часу Іван Мазепа заявив у вірші: «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права!» Історія розсудила інакше. За всієї поваги до гетьманової шаблі, яка добряче попрацювала на своєму віку, все ж найчастіше ми згадуємо його ім’я, милуючись величними витворами українського бароко.
|
